Klaudia Beker- Na co dzień pracujesz w Zespole Ratownictwa Medycznego w Polkowicach. To bardzo trudna i wymagająca praca dla młodej mamy.  Skąd wybór tak wymagającej profesji?

Dorota Karmelita- Wybór zawodu był przypadkowy. Po maturze musiałam zdecydować, co chcę robić w życiu i dosyć szybko należało tę decyzję podjąć. Do liceum uczęszczałam o kierunku biologiczno- chemicznym, więc i maturę zdawałam z tych przedmiotów. Nadal jednak nie wiedziałam, jak wykorzystać moje predyspozycje naukowe. Wiedziałam natomiast, że nie mogę wykonywać pracy „za biurkiem”. To nie jest dla mnie. Moja znajoma, w trakcie jednej z rozmów, powiedziała mi, że ma kolegę w polkowickim pogotowiu i że są studia w tym kierunku. Zaintrygowało mnie to. Ostatecznie podjęłam decyzję, że spróbuję sił w tym fachu i to był strzał w dziesiątkę. Rozpoczęłam studia i z każdym rokiem nauki utwierdzałam się w przekonaniu, że była to jedna z najlepszych moich decyzji. Wcześniej pracowałam też jako ratownik wodny, więc wiedziałam, w jaki sposób reaguję, kiedy coś się dzieje. To też jest ważne. Świadomość, w jaki sposób się reaguje w kryzysowych sytuacjach. Uwielbiam swoją pracę i ludzi, z którymi pracuję. 

KB: Odporność na stres i zachowanie zimnej krwi w obliczu ludzkiej krzywdy jest niezbędna w ratownictwie medycznym. Z jakimi przypadkami spotykasz się na co dzień?

DK: Różnymi. Teoretycznie zespoły ratownictwa powinny wyjeżdżać do przypadków zagrażających bezpośrednio zdrowiu i życiu. Jednak w większości przypadków jesteśmy wzywani niestety do przypadków, które takie nie są. I to potwierdzą chyba wszyscy ratownicy medyczni w Polsce. Stany wymagające interwencji pogotowia ratunkowego są naprawdę różne i tak naprawdę każdy dzień niesie nowe wyzwania. Czasami nasza pomoc polega tylko na rozmowie z samotną pacjentką, rozpisaniu leczenia biegunki czy bóli brzucha, na które pacjent cierpi od miesiąca. Zdajemy sobie sprawę, że wzywający pomoc bardzo często kieruje się strachem o swoje życie lub bliskiego, więc nie bagatelizujemy żadnego przypadku. Oczywiście są też i bardzo ciężkie przypadki, tj. wypadki samochodowe, zatrzymanie krążenia, czy też duszności. Tych przypadków jest mnóstwo. Bez względu na sytuacje, z jakimi mamy jako ratownicy do czynieni, jesteśmy po to, by pomagać. Wtedy czujemy, że ta praca ma sens. 

KB: Ludzie wiedzą, w jaki sposób reagować w sytuacjach zagrażającym zdrowiu i życiu? Tak na co dzień, kiedy zauważą na przykład nieprzytomną osobę na przystanku autobusowym?

DK: Z własnego doświadczenia wiem, że ludzie potrafią reagować na krzywdę innych, ale bardzo często kończy się to na wezwaniu pogotowia. Zazwyczaj ludzie biernie czekają na przyjazd karetek i nie podejmują żadnych działań ratujących, a to duży błąd. Pewnie wynika to z braku umiejętności praktycznych, czy też strachu, ale trzeba to zmienić. Każde działanie, nawet najmniejsze, zwiększa szanse na przeżycie poszkodowanego. 

KB: Wymagająca, pełna adrenaliny praca dla młodej kobiety to dosyć duże obciążenie. W jaki sposób spędzasz wolny czas? 

DK: Po pracy spędzam czas z rodziną, moim mężem i córcią. Rodzina jest dla mnie priorytetem. Od zawsze byłam też aktywna fizycznie. Przez długi czas trenowałam pływanie, w liceum zaczęłam chodzić na siłownię i to trwa do dziś. Uwielbiam stawiać sobie wyzwania. Wtedy jestem systematyczna i konsekwentna. Od dłuższego czasu uczęszczam też na zajęcia K1. To również aktywność fizyczna, którą uwielbiam i jest to mój numer jeden. Na treningach pokonuję swoje słabości, badam granice swoich wytrzymałości. Cały czas staram się być coraz lepsza. Oczywiście przekłada się to na moją prace. To doskonały katalizator złych emocji po ciężkich dyżurach w pogotowiu. 

KB: I angażujesz się społecznie. 

DK: Tak, to mnie bardzo umacnia. Pomaganie to dobry kierunek i ma wiele korzyści. Pozawala nawiązywać nowe kontakty i budować relacje z innymi ludźmi. Dzięki temu można zdobywać nowe doświadczenia. To przyczynia się do rozwoju lokalnej społeczności, poprawy warunków życia i budowania więzi społecznych. Można poczuć się częścią czegoś większego i mieć poczucie, że wnosi się jakąś wartość do społeczeństwa. 

KB: Do czego zachęcamy też innych. Dziękuję za rozmowę.

DK: Oczywiście. Dziękuję bardzo!

Дорота Кармеліта щоденно працює в Бригаді Медичної Допомоги у Полковицях, і, як сама зауважує, допомагати іншим – це її пасія та обов’язок. Вона також закликає інших долучитися до цього. Про труднощі професії та захоплення розповідає у розмові з Клаудією Бекер.

Клаудія Бекер: На щодень ви працюєте в Бригаді Медичної Допомоги у Полковицях. Це дуже складна і вимагаюча робота для молодої матері. Чому ви вибрали саме таку вимогливу професію?

Дорота Кармеліта: Вибір професії був випадковим. Після закінчення школи мені довелося вирішити, що я хочу робити у житті, і це рішення треба було приймати досить швидко. Я вивчала біологічно-хімічний напрямок у ліцеї, отже, і мої іспити складались з цих предметів. Проте я ще не знала, як використовувати свої наукові здібності. Але я знала, що не можу працювати “за столом”. Це не для мене. Моя знайома, під час однієї з розмов, сказала мені, що її друг є в польківській швидкій і що є навчання за цим напрямом. Це мене зацікавило. Врешті-решт, я вирішила, що спробую свої сили у цьому фаху, і це був величезний успіх. Я розпочала навчання, і з кожним роком навчання я все більше переконувалася, що це було одне з найкращих моїх рішень. Раніше я також працювала як водолаз, тому я знала, як реагую, коли щось відбувається. Це теж важливо. Усвідомлення того, як реагувати в кризових ситуаціях. Я люблю свою роботу і людей, з якими працюю.

КБ: Стійкість до стресу та збереження холодного розсуду в обличчі людського страждання необхідна в медичному рятівництві. З якими випадками ви зіштовхуєтеся щоденно?

ДК: Різними. Теоретично, бригади рятівництва повинні виїжджати до випадків, що безпосередньо загрожують здоров’ю та життю. Однак у більшості випадків нас викликають, на жаль, випадки, які не є такими. І це, мабуть, підтвердять всі медичні рятівники в Польщі. Стани, які потребують екстреної медичної допомоги, дійсно різноманітні, і фактично кожен день несе нові виклики. Іноді наша допомога обмежується лише розмовою з самотньою пацієнткою, розписанням лікування діареї або болю в животі, який пацієнт переносить протягом місяця. Ми розуміємо, що той, хто викликає допомогу, дуже часто керується страхом за своє життя або життя близького, тому ми не знехтуємо жодним випадком. Звісно, є і дуже важкі випадки, такі як дорожньо-транспортні пригоди, зупинка серця чи удушення. Цих випадків багато. Незалежно від ситуацій, з якими ми, як рятівники, маємо справу, ми тут, щоб допомагати. Тоді ми відчуваємо, що ця робота має сенс.

КБ: Люди знають, як реагувати на ситуації, що загрожують здоров’ю та життю? Наприклад, на щодень, коли вони бачать безсвідому особу на автобусній зупинці?

ДК: З власного досвіду я знаю, що люди можуть реагувати на страждання інших, але дуже часто це обмежується лише викликом швидкої. Зазвичай люди бездіяльно чекають на приїзд карети і не вживають жодних рятувальних заходів, а це велика помилка. Це, ймовірно, випливає з відсутності практичних навичок або страху, але це треба змінити. Будь-яка дія, навіть найменша, збільшує шанси на виживання постраждалого.

КБ: Вимагаюча, повна адреналіну робота для молодої жінки – це досить велике навантаження. Як ви проводите вільний час?

ДК: Після роботи я проводжу час з родиною, з чоловіком і дочкою. Родина для мене – пріоритет. Завжди я була фізично активною. Протягом тривалого часу я займалася плаванням, у ліцеї я почала відвідувати тренажерний зал, і це триває до сьогодні. Мені подобається ставити перед собою виклики. Тоді я є систематичною і послідовною. Давно я також відвідую заняття з К1. Це також фізична активність, яку я люблю і яка є моєю улюбленою. На тренуваннях я подолаю свої слабкості, визначаю межі своєї витривалості. Завжди намагаюся бути кращою. Звісно, це впливає і на мою роботу. Це чудовий каталізатор поганих емоцій після важких черг у швидкій.

КБ: І ви також займаєтеся соціальною діяльністю.

ДК: Так, це дуже мене зміцнює. Допомагати – це правильний напрямок, і він має багато переваг. Це дозволяє налагоджувати нові контакти і будувати відносини з іншими людьми. Завдяки цьому можна отримувати новий досвід. Це сприяє розвитку місцевої спільноти, поліпшенню умов життя та будуванню соціальних зв’язків. Можна відчути себе частиною чогось більшого і мати відчуття, що ви приносите якусь цінність суспільству.

КБ: До чого ми також закликаємо інших. Дякую за розмову.

ДК: Звісно. Дуже дякую!